У Х-XIII ст. Чехія була рабовласницьким ринком у Європі. Деяка частина рабів залишалася всередині країни, але їх не всіх поселяли в містах, а деяких використовували для господарських робіт на виноградниках, садах, хмельниках і на гострим запашці. Іноді їм давали невеликі клаптики поля.Маючи свої хати і обробляючи свої ділянки, користуючись плодами своїх праць, нащадки цих рабів згодом набули права володіння і стали підсусідками (subsides, gazarii). Ті з рабів та його нащадків, які становили нижчий службовий персонал з управління маєтками чи з палацовому відомству (ministeriales), отримували зазвичай наділ один плуг землі. До складу цього населення поступово почали приєднуватись і вільні люди. Звичайним наділом цих поселенців був плуг землі, що дорівнює пізнішому лану. З такого наділу вони платили оброк по соліду щороку. Цей платіж називався даниною миру (tributum paci s), тому що з моменту поселення на чужій землі вільні люди ставали залежними та звільнялисявід обов`язку вступати до лав земського ополчення. Ця найдавніша князівська колонізація могла розвиватися завдяки тому, що на той час почалося розкладання союзів, що виникли на родовій основі, між якими була поділена вся територія колишніх племінних держав (околиці, села), за винятком міських округів і прикордонних лісів. Боротьба між окремими чеськими племенами ще за давніх часів призводила до руйнування одних колективних спілок і до збагачення інших. Вона ж сприяла піднесенню та применшенню окремих осіб. Іноплемінники, взяті в полон, ставали рабами, а розорені одноплемінники потрапляли в економічну залежність, яка часто зводила їх також до лав рабів. До створення нерівності призводило також розвиток торгівлі, що сприяла збагаченню окремих осіб. Коли склалася державна організація, то наближення до государя та відправлення різних адміністративних посад сприяло виділенню з народного середовища численного класу людей, які зуміли користуватися прерогативами вищої влади, що належала государю. Із запровадженням християнства, у такому ж становищі стають представники духовенства та церковні установи. Всі ці категорії осіб та установ стали займати порожні землі і незабаром поклали підставу великому землеволодінню. Процес присвоєння пусток відбувався у двох напрямках, зверху та знизу. Сильні члени колективних спілок спиралися у своїй на право, визнане їх у силу приналежності до складу цих спілок.Служила ж аристократія, духовенство і церковні установи успішно могли скористатися тим обставиною, що государі були найвищими суб`єктами речових прав, тому могли дозволяти присвоєння пусток. Привласнені простори, звані повітами (circuitus), виходили зі складу земель, що у загальному користуванні. Зменшення порожніх земель спонукало вільних людей до виселення на землі князівських міст та лісів. Користуючись досвідом князівської колонізації, представники великого землеволодіння стали із задоволенням приймати поселенців та відводити їм ділянки землі у межах своїх повітів. Нестачі в людях, які бажали оселитисяна чужій землі, не було. На початку ХІІ ст. помічається навіть таке явище, що вільні люди з економічних міркувань переводили власні землі до розряду залежних і відмовлялися від титулу власності на придбання титулу володіння на правах міністеріалів або «гостей» (hospites). До цього їх спонукало як зменшення пусток у межах околиць, і збільшення тяжкості земських повинностей внаслідок розвитку князівської і панської колонізації. Незабаром панська колонізація переросла князівську.

У XII ст., в епоху князівських смут, занепала господарська діяльність князів, що виявилося у збільшенні свавілля і зловживань каштелянів і володарів, а тому поселенці мали вагомі підстави для того, щоб уникати поселення на державних та державних землях. Коли ж, з середини XII ст., стала поширюватися практика видачі імунітетних грамот (див. Феодалізм у Чехії та Моравії), через які населення земель, що належали великим землевласникам, виходило з-під юрисдикції державних чиновників, це ще більше сприяло розвитку колонізації на землях великих землевласників, оскільки останні могли узгодити практику управління зі своїми економічними вигодами. Протягом XII ст. вони стали досвідченими керівниками колонізації та зуміли залучити до справи влаштування нових сіл найбільш заможних людей із вільної народної маси. Ці останні, будучи помічниками великих землевласників, отримували від них ділянки пусток та ставали їх васалами чи залежними шляхтичами (milites, clientes).На цих їм ділянках вони влаштовували села і власні оранки. Цей перебіг економічного розвитку призвів до того, що вже до кінця XII ст. вільне сільське населення стало швидко танути. Даремно деякі князі намагалися зупинити небезпечний для держави процес. На початку XIII в. над масою залежних селян і залежними шляхтичами височіли порівняно нечисленні великі чи заможні землевласники. Земські повинності зникають; земське право поступово стає правом однієї шляхти. Військова сила складається не з ополчення земського населення, а з нижчої шляхти (володар) та загонів панів, що стоять углаві залежних шляхтичів. Земська організація занепала. Коли 1241 р. країні загрожувала навала татар, довелося посилено зайнятися зміцненням міст, містечок і монастирів; до справи спорудження дерев`яних та кам`яних стін та проведення ровів залучено були навіть духовні особи та ченці. Каштеляни поступово перетворилися на бургграфів, тобто з начальників територіальних округів – на начальників міських укріплень, з начальників земських загонів – на начальників міських гарнізонів та королівської залежної шляхти. З падінням каштелянської чи міської організації поступово стало зміцнюватися розподіл державної території на краї. Цей поділ, заснований головним чином на старовинній племінній основі, довго не міг встановити, оскільки ще на початку XV ст. різні відомства управління мали свої округи, межі яких то збігалися, то розходилися. Не маючи коштів, князі повинні були винагороджувати за придворну, військову та державну службу роздачею пусток. Коли їхній запас вичерпався, а кількість вільного земського населення зменшилася, то з 70-х років XII ст. починається відчуження городських чи замкових земель і завершується за короля Вацлава I, який витрачав величезні кошти на утримання розкішного двору і на свої задоволення. Незабаром така ж доля спіткала і коронні маєтки, що були під керуванням володарів і розташовані переважно поблизу міст.Проміжок часу (близько 50 років) від царювання короля Вратислава до князювання Собеслава II надходження оброку з поселенців, що жили на князівських землях біля міст, зменшилося в 17 разів, що свідчить про таке ж зменшення кількості цих земель. Як швидко йшло зменшення коронних маєтків у XIII ст., видно з того, що наприкінці цього століття прибутковість сільськогосподарських округів або володарів виражалася нікчемними цифрами: так, наприклад, Літомерицьке володарювання приносило доходу 40 гривень, Градецьке –90, Пільзенське – 30. З другого половини ХІІІ ст. був необхідності призначати особливого чиновника керувати клаптями королівських земель, залишалися ще у володінні корони і розкиданих у різних краях Ч.;запроваджено було віддача цих земель у орендне утримання. Падіння земського ладу, що виразилося у зменшенні кількості вільних людей, піднесенні знаті та розкладанні міської чи каштелянської організації, призвело також і до збіднення джерел государевих доходів.

Оскільки інші звичайні джерела доходів (торговельні, митні та судові мита, монетна та гірська регалії, право на виморочні майна, стягнення з єпископів та абатів при призначенні на посади тощо) .) були недостатні, то з кінця XII ст. государі чеські мали вимагати у сеймів дозвіл на збирання надзвичайного прямого податку, відомого під ім`ям колекты (collecta) або берни (від слова беру, брати). Ця фінансова криза неминуче мала привести до ослаблення влади государя і переходу влади до рук знаті. Подібний результат був тимчасово запобігти німецькій колонізацією і збільшенням доходів корони, що сталося у зв`язку з нею. На початку XIII в. у розпорядженні государів залишалися міста та пояс лісових просторів, що покривали прикордонні гори та служили захистом країни від нападів зовнішніх ворогів. Ці два фонди чеські государі вирішили використати для поповнення своєї скарбниці. Маркграф Владислав III та його брат король Оттокар I, відновники державної єдності, почали відводити німецьким колоністам землі для заснування сіл та міст. Легковажний Вацлав I і серйозний Оттокар II, його син, продовжували цю справу. За словами автора хроніки Даліміла, король Вацлав I «сильно німців плодив» і «свій власний рід» вигнав із села Стадиці, відводячи землі для німецьких колоністів.Отокар II із Празького посаду вигнав чехів і посадив там німців. Таким чином почалася німецька колонізація, яка з успіхом тривала аж до гуситської доби. Поступово в руки німецьких колоністів потрапили всі міста Чехії. Колоністи отримували право самоврядування, були звільнені від усіх земських повинностей та земської юрисдикції, жили та керувалися за своїм німецьким правом. Вони значно сприяли успіхам торгівлі та промисловості, а також збагаченню королівської скарбниці. Поява цих німецьких колоністів не була на перший погляд небезпечною для держави: як скромніорачі, ремісники та торговці, вони не могли мати претензії на політичну роль і повинні були бути вдячні чеським королям за той кусок хліба, в якому їм відмовляла батьківщина. Так воно і було спочатку. Коли впав у боротьбі з Рудольфом Оттокар II, чеські німці щиро оплакували загибель цього короля, тоді як деякі чеські пани, які змінили свого государя, сприяли трагічному результату боротьби з корисливих міркувань. Наслідуючи приклад правителів, єпископи (особливо Брунон Ольмюцький), абати та пани також почали заступатися німецькій колонізації. Основуючи на своїх землях міста та села німецьких колоністів, пани стали будувати на високих горах замки, давали їм німецькі назви та користувалася цими назвами як фамільними прозваннями (пани зі Штернберга, пани з Розенберга, пани з Різенберга, пани з Вінтерберга тощо). ). З іншого боку, заздривши збагаченню королів і вбачаючи в німецькому міщанстві таку політичну силу, в якій королівська влада може знайти опору, чеська знать почала вороже ставитися до німецького міщанського стану та німців взагалі. Виразником цього настрою чеської знаті був автор хроніки Даліміла, написаної близько 1326 р. Будучи знатного походження, він не приховує своєї ненависті до німців та німецьких городян у Чехії. Згадуючи про відведення королем Вацлавом німцям земель у селі Стадиці, автор хроніки дорікає панам за те, що вони не перешкоджали королеві це зробити і знаходив, що цим п`яне під sobу ве ter podtěchu.Підтримуючи, з економічних міркувань, німецьку колонізацію, чеська знать, з політичних міркувань, безперервно вела боротьбу проти міст, що були центрами цієї колонізації та оплотом німецького міщанства. Носячи німецькі прізвиська, запозичуючи німецькі звичаї, заступаючись німецьким міннезінгерам, пани виступають захисниками земського права, чеської самобутності та чеської мови. Подібне одночасне служіння двом протилежним течіям поставило чеську знати на небезпечний шлях, який не привів найближчим часом до краху чеської державності тільки завдяки сильному підйому чеської народної самосвідомості в епоху гуситських воєн.

З першого погляду могло здатися, що при введенні німецького права відбувалося значне поліпшення становища селян,були спадковими орендарями чужої землі з дідичному праву: вони набували право розпорядження своїми наділами, тобто могли їх продавати, дарувати, обмінювати, закладати тощо. за висловом однієї грамоти, вони розпоряджалися майном, що у їх володінні, як власністю. Проте, це була власність, оскільки право розпорядження було обставлено поруч обов`язкових умов: 1) окупатор мав отримати згоду та дозвіл землевласника на юридичну угоду; 2) дозволені були лише такі договори, які змінювали титулу володіння; 3) укладання договорів подібного роду дозволялося лише з людьми рівного соціального становища. Право власника стояло набагато вище за права власника. Землевласник зберігав право викупити майно, віддане на умовах німецького права. Власників чи окупаторів можна було видалити: з їхнього боку не допускалося жодних заперечень, якщо їм було сплачено відповідна грошова сума. Оскільки щодо цієї суми були прийняті до уваги поліпшення, вироблені чужій землі окупатором, то заходи до підняття прибутковості земель були згодні з інтересом окупатора, бо могли тільки спонукати землевласника скористатися правом викупу, що належало йому. Викупна сума була тотожна із сумою, отриманою землевласником від окупатора під час укладання договору оренди з німецького права.Ця сума, яку можна назвати закупівлею, не представляла вартості або оцінки майна, а за своїм характером ближче підходила до сучасного задатку (платіж окупатора при укладанні договору називався латиною arra або arrha, німецькою Anleit, чеською «закуп») ). Яким важливим моментом під час укладання договору спадкової оренди був цей закупівельний платіж, видно з того, що саме німецьке право називалося досить часто одним із термінів, засвоєних для позначення закупівельного платежу. У різних краях Чехії і навіть у межах того ж краю, а іноді й маєтку закупівельний платіж стягувався не в однаковому розмірі, залежно від родючості землі. Мінімальний розмір цього платежу складала сума 2-5 коп з одного лана. Оскільки у XIV в. з одного чиншевого лану землевласникотримував зазвичай 1-2 копи оброку чи чиншу, а залежно від цього вартість чиншевих земель визначалася по капіталізації з 10% у сумі 10-20 коп. за один лан, то 2-4 копи закупівельного платежу являли собою подвоєний оброк або чинш і дорівнювали 20% вартості землі. Ці норми застосовувалися по відношенню до середніх земель, тобто таких, які не відрізнялися ні особливою родючістю, ні особливою убогістю. За свідченням грамот XIV ст., вводячи німецьке право, землевласники мали на увазі поліпшення загального стану земель та меліорацію їх, встановлення більш суворих та певних правил стягнення оброків та приведення останніх до певної одноманітної системи. Таким чином, меліорація була одностороння, спрямована на вигоду землевласників. Іншим, досить простим мотивом до запровадження нового права було бажання землевласників сплатити свої борги сумами, що надходили від селян як закупівельних платежів. При введенні німецького права йшлося не про те, щоб вкласти капітал у землю, а, навпаки, було знайдено шлях для посиленого вилучення всіх соків із землі. Знесилюючи селян і відтягуючи капітали від землі, введення німецького права в тому вигляді, як воно застосовувалося в XIV ст., було спритним фінансовим заходом, за допомогою якого землевласники встигли залучити до рук народні заощадження і, природно, захопили в свої руки всю політичну владу в країні. Майже вся їхня маса складалася з людей трьох станів (духовенство, міщани та шляхта).Органом політичного їхнього впливу та участі в управлінні країною був земський сейм, у якому пани чи вища шляхта та прелати засідали поголовно, а міщани та владики (тобто нижча шляхта) – в особі своїх представників. Гуситський рух позбавив духовенство політичного значення, оскільки місця прелатів довго залишалися незаміщеними, а землі та маєтки, що належали прелатам та монастирям, були захоплені шляхтою. Перша згадка про участь представників міст на земських сеймах відноситься до 1281 (cives munitarum civita t um). У 1306 р. пани та городяни брали участь у обранні короля Рудольфа, після припинення чоловічої лінії роду Премисловичів. При Іоанні Люксембурзькому городян не запрошували на сейми; прелати та королівські міста дляголосування берни були зазвичай запрошувані на спеціальні з`їзди. З часу Карла I встановлюється звичай запрошувати на сейми представників міст. Поділ шляхти на високу і нижчу існував ще в XII ст., але не наділявся корпоративними формами: навіть у XIII і частково в XIV ст. всякий владика, якщо йому вдавалося досягти найвищої посади в державі або придбати великі маєтки, вважався паном. Процес освіти двох вищих станів закінчився, мабуть, при Карлі I і з повною очевидністю позначився за його наступника, коли пани стали прагнути захоплення до рук всіх державних посад і установ. Найважливіші судові справи ще першу половину XIII в. розглядав земський сейм, у певні дні, разом із вищими придворними чиновниками. З цього сеймового суду при Оттокарі II стався земський суд, як постійної судової комісії сейму. Представником цього суду був король, а неодмінними його членами — чотири вищі посадові особи: вищий бургграф, вищий коморник, вищий суддя та вищий писар. Крім того, у засіданнях суду мали брати участь 12 панів або, у крайньому випадку, не менше ніж сім. У виняткових випадках вже у XIV ст. брали участь у судових засіданнях та владики. Дебати сторін у цьому суді, як і в інших земських судах, обов`язково велися чеською мовою. Усі суперечки про володіння вільними маєтками та всі позови про збитки та стягнення боргів на суму, що перевищує 10 коп., підлягали рішенню цього суду. Він же був найвищою апеляційною інстанцією для всіх інших судових місць, а його рішення не підлягали оскарженню.Постанови вищого земського суду були найвищим джерелом та дзеркалом чеського земського права. У судові книги, заведені з часу виникнення цього суду і відомі під ім`ям «земських дощок» (terrae tabulae, dsky), поряд із судовими рішеннями та ухвалами були внесені записи про цивільні угоди та договори. Посилання на запис у цих книгах мало вирішальне значення, виключаючи собою показання свідків, якщо тільки не порушувалося сумніву в справжності самого запису. Цілком зрозумілі у зв`язку з цим, прагнення панів, спрямовані на утримання виключно у своїх рукахземського суду, а також бажання членів нижчої шляхти чи владик домогтися права засідання у цьому суді.

Ці протилежні прагнення з особливою силою проявилися при королі Вацлаві IV. Звернувши деякі придворні посади на спадкові (стольниками були зазвичай пани Зайці з Газенбурга, чашниками – пани з Вартенберга, маршалами – пани з Липи), пани з невдоволенням дивилися на спробу короля Вацлава IV призначати на вищі посади і в члени королівської думи влад. Їм вдалося зі зброєю в руках домогтися того, що король грамотою 30 травня 1395 обіцяв керувати країною за сприяння «панської думи» і призначати на посади лише природних панів, серед яких заміщати і місця засідателів у земському суді. Проте ця спроба перетворити земський суд на панський судовий орган не вдалася. Король Сигізмунд у 1437 р. встановив, що у складі земського суду, крім вищих посадових осіб, мають засідати 12 панів та 8 владик. У разі владики були покликані до участі над ролі членів шляхти, бо як члени особливого стану, менш знатного, ніж пани. Таким чином, на початку XV ст. цілком встановлюються три державні стани: пани, владики та міщани, тобто складається станова монархія, головним органом якої був земський сейм. Ця станова монархія у відсутності глибоких і міцних коренів, оскільки більшість (майже все сільське населення) позбавлено політичних прав. З іншого боку, пани, своєкорисливо переслідуючи свої вигоди, невдоволено дивилися на співучасть в управлінні державою двох інших станів.Олігархічні прагнення панського стану виразно проявилися в подальшій історії Чехії і призвели до занепаду станової монархії, що почався з часу вступу на престол чеської Габсбурзької династії, в особі Фердинанда I.

Після смерті Сигізмунда, королем чеським був обраний Альбрехт (1438—1439), герцог австрійський, на підставі спадкового права, що належав його дружині Єлизаветі, дочки Сигізмунда. За Альбрехта стояли керована Ульріхом з Розенберга католицька партія і партія поміркованих утраквістів або подобое, на чолі яких стояв Мейнгард зНейгауз. Партія стійких утраквістів, з Гінком Птачком із Піркштейна на чолі, з`єднавшись із залишками таборитів, була вороже настроєна проти короля і мріяла про покликання на престол Казимира, брата польського короля Владислава III. Тільки небезпека, що загрожувала Європі з боку турків, і смерть короля стали на заваді відкриттю війни між ворожими партіями. Його син Владислав, який народився після смерті короля Альбрехта, довго не міг вступити в управління спадковими своїми землями і знаходився на вихованні у свого дядька Фрідріха, герцога Штирійського, згодом імператора німецького. Протягом 13 років у Чехії було безкоролів`я (1439-52 рр.). Влада була в руках гетьманів, які обираються кожним краєм. Куримський, Чаславський, Хрудимський і Градецький краї, в яких панувала партія стійких утраквістів, вступили в тісний союз, обравши верховним гетьманом пана Птачка. Прага була під владою пана Мейнгарда, голови поміркованих утраквістів, який схилявся на бік з`єднання з католицькою партією. Коли помер пан Птачек, який досяг проголошення Яна з Рокичан, уже обраного в архієпископи, вищим управителем духовних справ у 4 східних краях, то його наступником за посадою верховного гетьмана було обрано пан Юрій (Георгій) із Подебрад. Не домігшись у папи затвердження Яна у сані архієпископа та підтвердження компактатів, а у Фрідріха ІІІ – відпустки в Чехії малолітнього Владислава, партія Юрія взялася за зброю. 3 вересня 1448 р. Прага була взята Юрієм; Мейнгард потрапив у полон і невдовзі помер. Першим результатом цієї перемоги було визнання Яна головою всіх утраквістів у Чехії.На сеймі 1452 Юрій одноголосно був обраний правителем всієї країни. Силою зброї він змусив підкоритися цьому рішенню сейму пана Ульріха, який стояв на чолі католицької партії, а також таборитів; останні змушені були прийняти церковні обряди утраквістів та відмовитися від крайнощів свого віровчення. Надавши послугу імператору Фрідріху III у боротьбі проти повсталих австрійських чинів, Юрій домігся також відпустки молодого Владислава, який наприкінці 1452 р. прибув до Чехії. Протягом короткочасного царювання Владислава управління країною залишалося в руках Юрія. КолиВладислав помер (23 листопада 1457), королем був обраний сам Юрій (1458-71; див.). Цьому обранню не чинили опір навіть пани і міста католицької партії. Спираючись у своїй політиці на утраквістів та підтримку владик і міщан, Юрій сприяв відновленню значення королівської влади, правильної діяльності державних установ та судів, пожвавленню вченої діяльності Празького університету, процвітанню торгівлі та промисловості. За характером та успіхом внутрішньої політики, його царювання є хіба що повторенням блискучої епохи короля Карла. Як і Карлу, Юрію довелося боротися з панами: керовані Зденком зі Штернберга, вони уклали між собою 28 листопада 1465 так званий Зеленогірський союз і почали діяти в союзі з папською курією, тодішнім лютим ворогом чеського народу. Усі старання Юрія домогтися твердження з боку папської влади компакта не мали успіху. Папа Пій II оголосив (1462 р.) компактати знищеними і вимагав від короля безумовного підпорядкування авторитету римської церкви, а коли Юрій енергійно проти цього протестував, захищаючи принцип релігійної свободи, спадщину гуситської епохи, то папа Павло II оголосив його єретиком, позбавленим короля і запропонував чеську корону Матвію Корвіну, угорському королю, що був першим другом і союзником короля Юрія. Боротьба з панами та його союзником Матвієм Корвіном не дала Юрію можливості здійснити його широкі політичні задуми та зміцнити внутрішній порядок. З цього часу починає поширюватися нове релігійне вчення, послідовники якого відомі під ім`ям чеських та моравських братів (див.Богемські брати). За вказівкою короля Юрія, його прибічники обрали на престол чеський Владислава II (1471-1516), старшого сина польського короля Казимира. Цей король з роду Ягеллонів був безвольним і слабким. На все у нього була одна відповідь: «добре, добре», а тому його насмішкувато прозвали крадіжка добре. Король мадьярський Матвій Корвін не залишав претензій на корону чеську; війна зі змінним успіхом тривала до 1478 р., коли, за ув`язненим в Ольмюце миру, Моравія, Сілезія і Лузація перейшли у довічного володіння Матвія Корвіна, і лише одна Чехія дісталася Владиславу.Єдність державної території було відновлено лише після смерті короля Матвія, коли чеського короля Владислава II було обрано королем мадярським (1490 р.). З того часу король зрідка відвідував Чехію, а проживав переважно у Будапешті. Очікування утраквістів, які обрали Владислава, не виправдалися: король виявляв схильність до зближення з католицькою партією, компактати, як і раніше, не були визнані папською курією, тимчасовий розрив із католицькою церквою загрожував перетворитися на постійний.

Тим часом, після смерті Яна з Рокичани, що послідувала за кілька тижнів до смерті короля Юрія, у середовищі утраквістів стали виявлятися різні настрої, зумовлені почасти недоліком висвячених священиків. Партія помірних утраквістів, що підкорялася авторитету Яна, тепер жадала повного примирення з римською курією ціною будь-яких поступок. Католицька партія підвела голову: пани цієї партії всіляко тіснили утраквістів. У Празі відбулося повстання, що супроводжувалося насильством над прихильниками католицької партії. Чеські утраквісти уклали між собою союз на захист своєї віри (1483). Король виступив посередником між релігійними партіями, і на сеймі в Кутній горі відбулася угода за умов повної рівноправності. З тими ж хвилюваннями зіткнувся король Владислав II під час взаємної боротьби чеських державних станів. Після Кутногорської угоди пани обох партій відновили стару суперечку з владиками через порядок заміщення судових місць.Суперечка ця закінчилася рішенням короля (1487), що підтвердило встановлений королем Сигізмундом розподіл засідницьких місць у земському суді між представниками панського та владного стану. Десять років по тому була угода між цими двома станами щодо вищих державних посад: було вирішено, що посади бургграфа Празького, гофмейстера, маршала, коморника, земського судді та канцлера повинні бути замінені особами панського стану, а владикам були надані посади земського писаря. Градецького краю.

У 1500 р. встановлений був принцип незмінності вищихпосадових осіб; тільки управління фінансами залишилося в руках короля, та й у цьому відношенні були обмеження королівської влади. За такого стану влада належала не королю, а двом земським станам. Це ослаблення королівської влади було згубно для суспільного блага, оскільки вищі стани були пройняті духом патріотизму і переслідували його егоїстичні цілі. Найбільше постраждало сільське населення. Різними ухвалами сеймів і земського суду селяни були позбавлені права подавати в загальні судові місця скарги на своїх землевласників і встановлено право позову про повернення селян, які самовільно залишили свої ділянки. Колишні юридичні договори між землевласниками та селянами залишилися без жодного захисту з боку держави. Селяни були позбавлені навіть тіні свободи та прикріплені до землі. Наприкінці XV ст. землевласники обтяжували селян різними нововведеними панщинними роботами і дозволяли собі різного роду насильство і явне порушення правничий та законності: «такого безправ`я, — писав один сучасник (Вікторин зі Вшеграда), — не допускають ні турки, ні інші безбожники». У той же час шляхта порушувала торгові та промислові привілеї міст, порушувала юрисдикцію міських судів і навіть зважилася відібрати у міст право голосу на земських сеймах. Пани і владики на сеймі 1500 без участі представників міст прийняли «Земське укладання» короля Владислава. У цьому першому чеському зведенні законів домагання шляхти знайшли вираз. Тоді почалася війна шляхти та міст. Хоча, за посередництва пана Вільгельма з Пернштейна, між станами сталася угода (1508 р.), через яку шляхта визнала за містами право третього голосу на сеймах, але все-таки війна тривала через питання про юрисдикцію та промислові привілеї.>